"Київська республіка" як крок до зміни системи

18/04/2013

Черговий провал голосування у парламенті щодо призначення виборів у Києві засвідчив, що влада вибрала тактику затягування процесу, кінцевою метою якого є створення такої ситуації, коли обрання міського голови не буде мати для опозиції стратегічного значення.

Для цього потрібно "знецінити" саму посаду мера, таким чином обмеживши коло потужних гравців, які б хотіли її посісти. Один з таких варіантів – проведення у серпні лише виборів мера та консервація Київради у тому ж складі.

Це погана новина для опозиції. Адже за таких умов обраний міський голова фактично не матиме впливу на ситуацію в місті, буде залежним від керівника КМДА у питанні надходження грошей з державного бюджету, а від ворожої Київради – у всіх інших ключових питаннях функціонування міського господарства.

Опозиція вже вдруге показала свою неспроможність самостійно вирішити це питання у парламенті. Вона не тільки не змогла якісно домовитися з позафракційними депутатами та комуністами, які, до речі, дали за законопроект аж 20 голосів з 32 можливих, але й навіть не змогла зорганізувати своїх соратників.

У семи "багнетів" зі "Свободи", "УДАРу" та "Батьківщини" знайшлися важливіші справи, ніж голосування за вибори в Києві, захищати які не так давно опозиція закликала людей під стіни Верховної Ради.

І хоча Арсеній Яценюк каже, що опозиція буде вносити постанови про призначення столичних виборів, як кажуть, "до посиніння", все йде до того, що вибори призначать вже після висновку Конституційного суду, тобто, за зручним для влади сценарієм.

Вже не вперше виникає враження, що питанням столичних виборів опозиційні лідери займаються хіба що за інерцією. Бо навіть ім’я єдиного кандидата, який би влаштовував всі три політичні сили поки що знаходиться в процесі обговорення.

Тому не виключено, що всі ці маневри навколо виборів в столиці мають одну мету – створити умови для походу безальтернативного кандидата, який би опосередковано влаштовував і владу, і опозицію.

На таку роль підходить Петро Порошенко, який, з одного боку, зблизився з опозицією, а з іншого – має добрі стосунки з багатьма регіоналами у владі.

Володар майже двохмільярдного статку, за даними Форбс, є одним з небагатьох політичних гравців в країні, який може провести вибори за власний кошт. Крім того, вже досить давно ходять чутки про президентські амбіції Порошенка на 2015 рік.

Сам Петро Олексійович вміє грати в довгострокові ігри, і посада столичного голови за відсутності інших варіантів могла б стати для нього непоганим політичним трампліном.

Таким чином, його кандидатура, при очевидному небажанні Віталія Кличка спробувати свої сили втретє та відсутності інших рівноцінних кандидатів від опозиції, фактично може стати узгодженою. Хоча є велике питання, як до цих політичних маневрів віднесуться самі кияни.

Втім, останнім часом з’явилися передумови і для інших сценаріїв у питанні столичних виборів.

З виходом на волю Юрія Луценка політичний ландшафт в країні дещо змінився. Незважаючи на хворобу та необхідність лікування, він вже показав, що налаштований на активну діяльність.

Схоже, Луценко добре проаналізував сучасний стан політичної опозиції. Його заява про створення нового громадського руху "За третю республіку" свідчить, що колишній політичний в’язень чудово розуміє – шлях до прихильності українського суспільства потрібно прокладати новими методами.

Час вождистських політичних сил пройшов, потрібно шукати нові форми взаємодії. І, мабуть, саме широке залучення громадськості до формування неполітичного руху стане "фішкою" нового проекту.

Завдання цього руху в своєму нещодавньому інтерв’ю окреслив Роман Безсмертний – один з чотирьох "польових командирів" Майдану, які зараз складають команду Луценка: "Наше завдання – не заважати опозиції, але допомогти, наскільки це буде можливо. Більше того, ми готові будемо надати всі свої документи та напрацювання, всю мережу, в яку люди врешті сформуються.…Потрібно зробити людей максимальними учасниками процесу. Щоб громадянське суспільство виступило по відношенню до влади з запитом".

Ще перебуваючи за ґратами, Луценко серед найважливіших передумов перемоги опозиції у 2015 році назвав обрання столичного мера-демократа та налагодження мосту між опозиційними партіями та громадянським суспільством.

Зараз столиця якраз і є однією з тих важливих больових точок у державі, де конче необхідно реалізувати альтернативну стратегію дій на противагу немічній владі, яка за останні місяці наочно показала, що не здатна керувати містом.

Чому б випробувальним полігоном нової концепції взаємодії політиків з громадськістю не зробити саме Київ?

Політичні партії, м’яко кажучи, не викликають довіри у киян, про що зокрема свідчать події 2-го квітня під стінами парламенту, які анонсувалися як громадська акція, а стали черговим беззмістовним політичним мітингом.

А отже є сенс, уникнувши помилок політичної опозиції, почати саме з залучення громадських інституцій – організацій, ініціатив, окремих активістів, груп самоорганізації, які згуртувалися навколо вирішення якихось конкретних питань, а не задля досягнення ідеологічних чи політичних цілей.

Такі самоорганізовані мережі вже показали, що вміють працювати і вміють об’єднуватися.

Прикладів є багато – протестні групи щодо якості українських доріг, які не просто виходили на акції, але й пропонували більш дієві механізми тиску на владу. Приватні ініціативи, які допомагали киянам під час нещодавнього сніжного колапсу в столиці, правозахисні організації та багато інших.

Вони активно спілкуються та об’єднуються в соцмережах, і на відміну від політично стурбованих громадян, "не скиглять" в Facebook, а використовують його в якості комунікативного інструменту для координації дій.

Якщо команда Луценка, яка говорить про нові принципи комунікацій між громадянами, почне з залучення таких форм самоорганізації людей до вироблення спільної столичної стратегії – управлінської, економічної, культурної, тощо, окресливши коло найважливіших проблем міста, визначившись з шляхами найбільш ефективного їх вирішення, вона має всі шанси створити прецедент для всієї країни.

Очевидно, що всі ці процеси мають відбуватися максимально публічно, з залученням експертів, інтелектуалів та громадських активістів, які відомі конкретними справами.

Врешті, є й приклад для наслідування в цьому напрямку – створення нової Конституції в Ісландії, яка, потрапивши в жорсткі умови світової фінансової кризи, спромоглася шляхом краудсорсингу – доступу всіх бажаючих до роботи, написати новий Основний закон.

І якщо в масштабах України про це ще говорити зарано, то в столиці, де найбільша концентрація креативного класу, спеціалістів у різних сферах та громадських активістів, така ідея могла б мати успіх.

І привести не тільки до перемоги "неполітичного" кандидата, висунутого громадськістю на київських виборах, але й дати початок подібним перетворенням по всій країні.

Врешті, все більше людей в Україні розуміють, що проблема не лише в обличчях при владі, але й у самій системі влади.

Збільшивши тиск громадськості, показавши ефективність ідей, які продукують самоорганізовані структури, сформулювавши бачення нової системи взаємовідносин влади та суспільства, можна зробити великий крок уперед і почати зміни системи влади тут і зараз.

Тобто, послуговуючись термінологією Луценка, розпочати створення "Третьої республіки" саме у Києві.

Теґи: