"Млини" опозиційного повстання

20/03/2013

Початок оголошеного опозицією повстання, насправді, навіть трохи перевершив очікування. Особливо, зважаючи на те, що в спроможність опозиційних партій вивести людей на вулиці останнім часом мало хто вірив.

Звичайно, участь в акціях такої кількості прихильників – за даними опозиції, у Львові та Вінниці близько 10 тисяч, – назвати "повстанням" важко. Але це, як не крути, наймасовіші виступи проти влади за досить довгий час. Врешті, не треба забувати й про несприятливі погодні умови. В якості фінального акорду акції "Вставай, Україно!" опозиція обіцяє мітинг у столиці 18 травня на День Європи, де планує зібрати до 50 тисяч осіб.

Як висловився сам лідер "Батьківщини" Арсеній Яценюк, на своїй сторінці в Facebook, очевидно, не впоравшись із перекладом російської приказки на українську мову: "Першиймлин не був комом". Що виглядало як справжня "обмовка по Фрейду", тому що повстання в запропонованому опозицією форматі поки що дійсно виглядає боротьбою з вітряками. У першу чергу, тому що про кінцеву мету повстання так і не було сказано ані півслова.

Власне, тому головне питання залишається відкритим: а що опозиція робитиме далі?

І, чи стане "Вставай, Україно" початком реального вуличного спротиву, моральної та організаційної підготовки до скинення режиму? Чи так і залишиться тактичними маневрами, викликаними політичною нудьгою на час "безробіття" в Раді? Адже повставати "на два місяці" – це як заздалегідь планувати недоношену дитину.

Сама ідея акції, як зізнався в своєму інтерв'ю Арсеній Яценюк, виникла спонтанно, але була політично вмотивованою. Втім, політична мотивація опозиційних партій і без того зрозуміла. Оскільки Верховна Рада як політичний майданчик – не працює, потрібно вести роботу іншими засобами. Але основне завдання має полягати в тому, щоб знайти мотивацію для протестно налаштованих громадян, які мають підтримати акції, інспіровані політиками. Бо без цієї підтримки старання опозиціонерів – ламаного шеляга не варті.

Згідно з даними останніх соцдосліджень Центру Разумкова, майже 33% українських громадянготові вийти на мітинги протесту. Разом із тим, політичні партії, майже на рівні із судами, користуються найменшою довірою в суспільстві – близько 20,5%. І такі низькі показники довіри мали б суттєво турбувати опозицію.

Власне, спонтанність масових виступів мала б стати провісником бунту.

Бо бунт є спонтанною дією, напередодні якої має спрацювати певний потужний детонатор. Ситуація вибухає, а далі все відбувається згідно ефекту снігової лавини. Тоді соціум об'єднується проти спільного ворога, у тому числі активізується й суспільне "болото", яке позбавляється відчуття страху та стає в один ряд із політичними пасіонаріями.

Повстання ж повинне пройти певну еволюцію, і не тільки ідеологічну та мотиваційну, але й, що дуже важливо, організаційну. Його потрібно готувати. У нього повинні бути тил і ядро прихильників, яке притягуватиме до себе інших, потужні публічні лідери, які знають, що робити, і вміють достукатися до людей.

В історії сучасної України за прикладом далеко ходити не треба – Майдан 2004 року став успішним саме завдяки присутності всіх вищеназваних чинників . Організаційна підготовка велася довго й наполегливо, а можливість масових акцій протесту розглядалася, ще починаючи з 2002 року. І це якраз говорить про правильне розуміння завдань і цілей кампанії, виходячи з наявних ресурсів та умов тогочасної політичної боротьби.

Звичайно ж, без добровільної підтримки сотень тисяч українських громадян, обурених свавіллям влади, ця подія так і не стала б революцією. Але й без злагодженості організаційних дій на підготовчих етапах напередодні Майдану, а потім і під час помаранчевої революції – ефект був би зовсім іншим.

У зв'язку із цим нинішнім "повстанцям" було б дуже корисно почитати останнє інтерв'юРомана Безсмертного, який був у ті часи керівником виборчого штабу Ющенка, та краще за інших знає, чого коштувало створити боєздатне й міцне ядро прихильників для перемоги Помаранчевої революції:

"Практична підготовка Майдану почалася з весни 2004 року, концептуально початок розкручування цих акцій – весна 2003 року, так званий етап "пробудження людей".

Я був переконаний, що перемога неможлива без вуличних акцій, і поставив перед собою за мету залучити до роботи трьох осіб: Чорновола, Філенка і Стецьківа. З останніми двома ми швидко знайшли спільну мову... Для мене, насправді, був шок на цих парламентських виборах, що їх (Філенка та Стецьківа) не взяли у списки ні "Батьківщина", ні "УДАР". Це означає, що люди в опозиції не розуміють, які перед ними стоять завдання.

Я знаю, що до них уже звертаються сьогоднішні лідери щодо організації заходів, але про це потрібно було думати, коли складали списки. Вклад цих двох політиків є неоціненним...

До моменту Майдану було проведено всього біля 300 акцій. На перших вуличних мітингах в Дніпропетровську було 2500 чоловік (старт кампанії вуличних акцій), тоді було чимало скептиків, як розумієте. Від Дніпропетровська до Майдану – великий шмат організаційної роботи... 4 тисячі людей пройшли навчання з безпеки та протидії провокаціям.

Окремо було організовано ресурсне забезпечення: намети, обігрівачі, ліки, продукти. На майдані було 120 наметів, із них 60 – двадцятичотирьохмісні. І це при тому, що в Україні 24-хмісних станом на весну 2004 року продавалося всього 4 на всю країну. Не менш важливе питання ліків та медичного забезпечення...

Найскладніший час – ніч. І тому нашим завданням, враховуючи досвід "Україна без Кучми", було тримати не менше 15 тисяч чоловік на Майдані. Чому? Це кількість "жандармів" в Україні. Зрозуміло що всіх не притягнуть, але тисяч 5 влада могла зібрати у Києві. Тому розрахунок був 1 до 3".

Невипадково один з організаторів Майдану у своєму інтерв'ю наголошує не лише на важливості організаційної роботи, але й на залученні кадрового потенціалу. Серед нинішніх головних облич опозиції немає "польових командирів", а головні публічні політики, які могли взяти на себе цю роль, – Тимошенко й Луценко – у в'язниці.

Тому й не дивно, що вже після початку опозиційного повстання, Арсеній Яценюк почавпередавати прозорі натяки на співпрацю тим же Стецьківу, Філенку та Гриніву: "Якщо б хто-небудь із них сказав "ми беремо відповідальність на себе за такий-то фронт робіт", ми б були дуже вдячні. І в тому числі через це інтерв'ю я звертаюсь до всіх, хто небайдужий до нашої роботи й має досвід: "Приєднуйтесь, ми чекаємо на вас".

Втім, часи істотно змінилися, і наразі потрібно діяти зі значною поправкою на нинішній стан політичної свідомості громадян.

Немає сумнівів, що першочергово опозиція мала б налагодити максимальну співпрацю із громадськими організаціями, сприяти самоорганізації українців. Менше говорити про власну політичну роль у подіях – та більше про конкретні результати, які ставляться за мету. Адже головний об'єднуючий чинник для людей лежить насамперед у соціально-економічній площині. А лозунги "За Юлю!", "За "Батьківщину!", чи "За "Свободу!" просто не знаходять потрібного відгуку у суспільстві.

Головне, щоб опозиція робила висновки із критики та не забувала про те, що подіям постійно потрібно надавати динаміки. А самі акції протесту щоб нарешті отримали узгоджений вектор руху, – і в публічному вимірі, і серед самих опозиціонерів.

На жаль, говорити про це дуже рано. Адже навіть три лідери головних опозиційних сил, схоже, поки не знайшли згоди щодо спільного формату участі в масових акціях.

Залишається сподіватися, що всі ці починання не згинуть у жорнах політичної доцільності та кон'юнктурних інтересів, як це вже бувало неодноразово.