Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути

26/08/2010

В останні роки в академічних колах Сполучених Штатів, та й не тільки, спостерігається певний ренесанс республіканізму. Це призвело до появи так званого неореспубліканства і пожвавлення ідеї громадянського суспільства, яка вже мало не померла. Як ви розцінюєте ці події – чергова політична мода чи, може, щось більше?

Навіть у промові Президента ми чули кілька фраз про сучасне демократичне суспільство, про громадян-патріотів і про те, що сучасна демократична республіка вимагає правової держави і так далі. Але мені здається, що це лише лінгвістично-ідеологічна оболонка, своєрідна гра.

Чому? Насамперед тому, що в реальних діях нинішньої влади немає ніякої відповідності теорії республіканізму. А гра ця обумовлена тим, що ми дуже швидко вчимося: протягом років Незалежності українці засвоїли чимало політичних понять, ідей та концепцій. Але переважно на рівні мови. Так ми «проковтнули» і «демократію», і «громадянське суспільство», і «ринкову економіку», і «політичну конкуренцію», і, зрештою, «республіканські ідеали». Натомість кожна нова виборча кампанія чи кожне наступне послання Глави держави вимагає озвучення якоїсь нової ідеї, нової «фішки». Потрібна нова упаковка, аби загорнути туди цілком зрозумілі речі.

Нічого поганого (або не правильного) тут не було. І можна спрогнозувати, що й в посланні наступного Президента також не буде нічого поганого (або не правильного), звісно якщо нічого суттєво не зміниться в країні. Тобто наявна така критична маса проблем, що куди пальцем не тикнеш, вони всюди, а відтак, якщо не проголошувати повних дурниць, то вийде наче й правильно та слушно. Одним словом, я б радив сприймати республіканізм у промові Президента України як привід до дискусії. Зрештою, 5-та стаття Конституції визначає Україну республікою. Очевидно, є всі підстави більш детально досліджувати дане питання та міркувати над проблемою.

Ідея республіки як форми державного устрою закорінена ще в античності. Латинський відповідник грецького polis – res publica, «спільна справа». Такими були давньогрецькі поліси. В Афінах, де правили правителі-громадяни, не розрізняли держави і суспільства. Там існувала природна єдність влади і спільноти. Громадяни полісу були і підданими політичної влади, і творцями суспільних законів і норм. «Громадянське» (політичне) і «приватне» було тісно взаємопов’язане. Не було і не могло бути громадянина поза полісом. Це й стало основою сучасної республіканської традиції.

Ця концепція відродилася у містах-республіках північної Італії наприкінці Середніх віків. І саме авторам і політичним діячам тієї доби ми завдячуємо розвитком республіканської традиції, для якої характерними були наголоси на громадянській чесноті, так званий sibi princeps – володар над самим собою, а також ідеї створення мудрого конституційного механізму. Наступною віхою в розвитку республіканізму стали революції у Франції та Америці. Масштаби цих подій, території, які вони охоплювали, потребували трансформації основної ідеї. Так постала сучасна ідея політичного представництва. Античні республіки були невеликі за чисельністю населення і територією, а відтак практичні механізми прямої демократії важко було застосувати в умовах Франції, чи Сполучених Штатів. Відбулася зміна масштабу.

Співвідношення прямої демократії та політичного представництва – давня і змістовна дискусія. Наприклад, Медісон вважав, що через представництво відбувається значно краще осмислення рішень. Він убачав у представництві можливість «підтягування» аристократичного елементу в демократичний устрій. Натомість в прямій демократії багато хто вбачав загрозу тиранії більшості (Токвіль). Це була певна засторога перед «загальною волею» Руссо, адже демократичний і самовладний народ може, не розуміючи власного добра, заподіяти собі більше зла, ніж тиранія. А у Франції аббат Сійєс у своїй славнозвісній промові про «третій стан» наполягав на необхідності перетворення урядової діяльності на професійну.

Сприйняття політичних ідей завжди залежить від «оптики часу». Звичайно мова республіканізму сьогодні видається дещо ідеалістичною, архаїстичною. Проте, я переконаний, що ані Аристотель, ані Цицерон, ані Макіавелі не є застарілими. Все залежить від того, наскільки ми здатні зрозуміти їхні політичні ідеї, засвоїти їх і використовувати в контекстах сучасної доби. За мотто республіканізму може правити неодноразово повторювана в «Політиці» Аристотелем ідея про те, що найдосконалішою завжди є влада над досконалими підданими.

Республіканізм залишив нам у спадщину комплекс ідей, який ґрунтується на таких «китах» як свобода, принцип участі, визнання та громадянської доброчесності. Звичайно за нинішніх умов виглядає так, що ми (перефразовуючи відомий вислів) можемо збудувати республіку, але нам вкрай важко буде знайти для неї республіканців. Таким чином, те, що нині називають новим республіканізмом є, по суті, альтернативою академічному лібералізму. Я маю на увазі типовий кабінетний, з американським присмаком, лібералізм, що довго змагався з комунізмом (з лівими взагалі) до розвалу СРСР, до так званої перемоги Фукуямівської ліберальної демократії. Криза цієї ліберальної ідеології поставила питання альтернативи. Однією з них є повернення до республіканських традицій.

Як класичні республіканці, так і сучасні неореспубліканці мають доволі своєрідне розуміння свободи і проблеми власності. До кого вони все ж таки ближче – до лібералів чи соціалістів?

Сучасні дослідники-неореспубліканці, такі як Петтіт та Скінер, вказують на те, що республіканська свобода не обмежується дихтомією позитивної і негативної свободи Берлінівського зразка. Вона має більш просте і водночас більш прагматичне визначення, що одним словом звучить як «недомінування». Тому в кожному конституційному устрої, який претендує на назву республіканського, на першому місці не форма правління, а невідчужувані права людини, її свобода. Свобода як «недомінування», коли ні я не можу хазяйнувати над кимсь, ні хтось не може наді мною панувати. І право власності сюди вписується як невід’ємне право кожної людини: в республіці не може бути перерозподілу майна за кожної зміни політичної влади. До речі, в Афінах кожен новий архонт, заступаючи на посаду, підтверджував права власності, набуті попереднього року.

Якщо так, то чи можуть бути в республіці жебраки та олігархи? Адже одні «випадають» з суспільного життя, а другі домінують у політичному житті суспільства? Чи можливий стан, коли половина населення живе в бідності, а невеликий відсоток володіє фактично всім національним багатством?

За визначенням – ні. В історії політичної думки найбільш ідеалізована республіка була змальована в «Океанії» Гаррінгтона, де він дуже добре показав, як інституалізація свободи може впливати на стосунки в республіці і формувати суспільство рівних можливостей. Республіка – це спільнота небайдужих, активних людей. Республіка – це загальна справа громадян, свідомих не лише своїх прав, а й обов’язків.

Внаслідок утвердження виключно ліберальної економічної моделі, ми почали апріорі сприймати як догму те, що людина керується передусім своїми егоїстичними інтересами. Вона хоче брати участь лише у тих процесах, де за мінімального внеску отримає максимальні вигоди. Республіку на цьому (або принаймні лише на цьому) не побудуєш. Ще древні розуміли, що «поліс» і «ойкос», тобто домашнє господарство, – дві різні речі. На Агору – для політичної діяльності, треба йти полишивши особисті клопоти. Тут, до речі, можна провести цілу низку паралелей з дискусією про відокремлення влади та бізнесу. Громадяни древніх республік приймали участь у політичному житті, бо лише так вони могли існувати і мати свободу. Сьогодні ми цього не маємо, тому мотивувати участь громадян у політичному житті треба. Зокрема й через збільшення потенціалу політичних інститутів.

Сьогодні республіканізм змагається з технологізмом. Інакше кажучи, домінують не політичні ідеї та ідеології, а політичні технології. Якщо ми накладемо це на Шпенглерівську матрицю, то отримаємо політичні ідеї та ідеології як культуру, а політичні технології як цивілізацію (тобто, занепад культури). Це поле для серйозної роботи. Не дарма у тій-таки «Політиці» Аристотель підкреслює важливість громадянського виховання.

Республіканізм потребує високої політичної культури, брак якої в Україні є очевидним. Треба виховувати небайдужих людей, плекати громадянські чесноти. Безумовно, це щось діаметрально протилежне українському «моя хата з краю». Ліберальний індивідуалізм, до якого ми звикли і вважаємо чимось дуже добрим, фактично загрожує руйнуванням політичної спільноти. Він цілеспрямовано (принаймні в Україні) збільшує прірву між політикою (владою) та суспільством (особистістю). Словом, республіка небайдужих, вільних громадян – це ідеал, але ідеал, до якого треба прагнути.